Нестор-літописець починає руську історію зі згадування данини, що хозари збирали зі слов'янських племен Середнього Подніпров'я, а варяги — із племен Новгородської землі в 9 в. Нестор розповідає, як степовики-хозари підійшли до землі полян і зажадали від них данини.
І поляниі дали їм данину мечами: хозарські старійшини побачили в цій данині недобрий знак — адже хозари завоювали багато земель шаблями, заточеними з одного боку, а мечі були обоюдогострими. Так і сталося, — завершує свою розповідь про хозарську данину Нестор, — руські князі заволоділи хозарами.
Ця звістка “батька руської історії” породило чимало суперечок про роль хозар і “хозарського ярма” у цій історії. У радянські часи прийнято було вважати, що Хозарія — це “паразитична держава”, що перешкоджала прогресивному розвитку Руської держави. Руський князь Святослав у 965 році знищив цю перешкоду, і до Давньоруської держави відійшли багато земель Хозарії.
Теперішня історія незрівнянно богатша та цікавіша, ніж та стара офіційна доктрина. Хозари аж ніяк не були першими жителями євразійського степу, що прагнули обкласти даниною хліборобів і городян. Наприкінці 4–5 ст. Європа пережила гуннську навалу: древні міста Північного Причорномор'я були зруйновані, кочові орди кинулися в Центральну Європу, до Рима і Константинополя - центрів Римської імперії. Але величезна Гуннська держава розпалася до 6 ст., і на зміну гуннам з Центральної Азії прийшла нова хвиля завойовників — тюрки, що створили свої “імперію” — Тюркський каґанат.
Тюркський каґанат — неміцне об'єднання різномовних племен і народів, що розкинулося від Туви й Алтаю до Причорномор'я, розпалося, як і всяка “кочова імперія”. У 6 ст. в Причорномор'ї панували тюркомовні кочівники болгари, а на території Дагестану, у колишніх “гуннських межах” — інший тюркомовний народ, хазари.
Хозари кочували на родючих землях передгір'їв Північного Кавказу і, що не менш важливо, знайомі були з побутом древніх міст. Як і всякі кочівники, вони швидко знаходили вигоду в політичній боротьбі, що, як завжди, вели на Кавказі великі держави. В ті часи це була Східна Римська імперія — Візантія та Іран.
У 7 столітті хозари настільки зміцнилися, що стали претендувати на панування не тільки в Причорноморському степу, але й у візантійських містах Тамані і Криму, а також в Закавказзі. Формувалася нова “імперія” — Хазарський каґанат: каґану, правителю хазар, стали підкорятися багато народів і земель. На Північному Кавказу союзниками і васалами хазар стали аланы — нащадки древніх скіфів і сарматів.
У степах хозарам підкорилися болгари. Не скорилася лише орда болгар на чолі з ханом Аспарухом у 681 р., яка відкочувала за Дунай, на землі Візантії, де і виникла Болгарія, що існує там понині. Інша група болгар відійшла в межиріччя Волги і Ками: там до 9 ст. вони сформували болгарську державу — Волзьку Болгарію, що номінально визнавала владу хозарського каґана. У лісостепу ж данину хозарам стали платити слов'яни, що розселилися від Придніпров’я до Оки.
Тим часом у Закавказзі хозари зіштовхнулися з іншими завойовниками, що претендували на світове панування. Це були араби, що почали під зеленим прапором пророка Мохаммеда священну війну за навернення в прадиву віру “невірних”. Війна між арабами і хазарами точилася спочатку зі премінним успіхом, і арабам довелося мобілізувати всі сили, щоб розгромити суперника.
У 730-і роки каган змушений був відступити в степи і, за повідомленням арабських авторів, навіть прийняти іслам. Правитель Хозарії мав залишити свої ставки в Дагестані — міста Беленджер і Семендер – і заснував нову столицю в малодоступній дельті Волги: вона одержала ту ж тюркську назву, що і ріка Волга — Ітіль чи Атіль.
Араби, однак, не могли довго втриматися в степах: вони відступили в Закавказзя, їхнім форпостом (і форпостом ісламу) залишився Дербент в Дагестані. Каган відновив свою владу на Північному Кавказі й в інших областях. Цю владу необхідно було зміцнювати, і в каганаті почалося будівництво фортець: системи фортець виникли в Північному Кавказі і на вісьовій річковій магістралі Хазарії — в басейні Дону. Для будівництва фортець використовували традиції як іранської, так і візантійської фортифікації: у 830-і роки візантійський інженер спорудив на Дону фортецю Саркел, яку досліджували археологи на чолі з визнаниим дослідником хозар — М. І. Артамоновим.
Економіка хозар стала багатоукладною і залежала від традицій народів, що входили в каганат: алани, що розселилися не тільки на Північному Кавказу, але й у басейні Дону, були досвідченими хліборобами і вміли будувати кам'яні фортеці, землеробство практикували й хазари, що навчилися також садівництву і рибальству. Хазари були жителями древніх міст — Фанагорії і Таматархі на Тамані, Керчі в Криму. Болгари в степу зберігали головним чином кочовий побут.
Однак оборонної системи й економіки, хай дуже розвинутої, було недостатньо для того, щоб завоювати визнання у світі, навіть ранньому середньовічному. А визнання, в першу чергу, великих держав, було необхідно. Під час війни з арабами-мусульманами каган прямо зіштовхнувся з конфесійною проблемою: хозари були язичниками, поклонялися тюркським богам, а нормальні відносини з язичниками були неможливі як з погляду ортодоксального ісламу, так і з позицій християнства — державної релігії Візантії.
Незрозуміло, як довго і чи всерйоз сповідав каган нав'язаний йому арабами іслам. Історія зберегла дивовижні письмові свідчення про релігію Хозарії, що донесло до нас так зване хазарсько-еврейське листування 60-х рр. Х століття. Ініціатором цього листування став канцлер могутнього халіфа Кордови єврейський вчений Хасдай Ібн Шапрут. Він довідався від купців, що десь на краю світу (а Північний Кавказ вважався в часи Середньовіччя краєм ойкумени) існує царство, правитель якого — іудей. Він написав йому лист із проханням розповісти про своє царство.
Хасдаю відповів цар Йосип, правитель Хозарії. Він розповів, як його далекий предок, що носив ще тюркське ім'я Булан, побачив у сні Божого ангела, що закликав його прийняти правдиву віру. Ангел дарував йому перемогу над ворогами, і Булан зі своїм народом прийняв іудаїзм. Тоді до царя з'явилися посли від мусульман і з християнської Візантії, щоб вразумити його: адже Булан прийняв віру всюди гнаного народу. Цар же влаштував диспут між мусульманами і християнами: він запитав ісламського кадія, яку віру він вважає більш правдивою — іудаїзм чи християнство, і кадій, що поважав старозавітних пророків, звичайно вказав на іудаїзм. Те ж питання про іудаїзм і іслам Булан задав священику, і той відповів, що релігія Старого завіту більш правдива. Так Булан переконався сам в правильності зробленого ним вибору.
Ця офіційна легенда про прийняття хозарами іудаїзму багато чого пояснювала історикам. Природно, каган не хотів приймати іслам: адже це робило його васалом ворога — арабського халіфа. Але і християнство не влаштовувало правителя Хозарії: адже він захопив християнські землі Візантії. Тим часом, у містах Кавказу і Північного Причорномор'я, у тому числі у Фанагорії і Таматархі, здавна жили іудейські громади, досвідчені в спілкуванні з оточуючими їх народами. Ці громади існували й у містах Халіфату і Візантії: християни і мусульмани могли спілкуватися з іудеями — адже вони не були язичниками.
В сучасній історіографії звичайно підкреслюється згубність цього вибору: іудаїзм прийняли тільки сам каган і хозари, інші народи зберегли свої вірування. Історики вважають, що каган і правляча верхівка каганату виявилися відірваними своєю вірою від інших підданих. Реальність, все-таки, була складнішою: якби каган прийняв іслам чи християнство, він мав би силою насаджувати нову релігію серед підвладних йому племен і народів — почати проти підданих “священну війну”. Іудаїзм же не вимагав насадження своєї віри серед інших народів. У результаті в Хазарії склалася дивна етноконфесійна ситуація: у хазарських містах, у тому числі в столиці Ітилі, пліч-о-пліч співіснували різні релігійні громади: іудеї — каган, його полководець бек і хозари, що жили в будівлях з цегли, а також християни, мусульмани (з мусульман-хорезмійців складалася гвардія кагана) і язичники (слов'яни і русь). Кожна громада мала своїх суддів і зберігала автономію. Це мирне співіснування різних релігійних громад було характерним ще для античних міст Північного Причорномор'я і для Константинополя — столиці Візантії. У Східній Європі становлення такої традиції було важливим кроком на шляху до цивілізації.
Ще один нещодавно відкритий єврейський документ 10 ст. — лист про боржника, якого хоче викупити з боргової кабали громада — свідчить про те, що хазарські іудеї з'явилися й у слов'янському світі. Цей документ походить з Києва і на сьогоднішній день залишається найдавнішим руським документом. Дивовижні підписи під цим листом: поряд з типовими єврейськими іменами там згадують якогось Гостяту бар Кьябар Коген. Гостята — слов'янське ім'я, відоме по новгородській берестяній грамоті, Кьябар — назва одного з хозарських племен, коген — позначення представників жрецького стану в іудеїв. Ймовірно, що представники цієї громади, які напевно говорили і по-слов`янски, якщо вони носили слов'янські імена, брали участь в диспуті про віру, що відбувся вже при київському князі Володимирі напередодні хрещення Русі.
Цар Йосип у своєму листі описував Хозарію як могутню державу, якій підкорялися чи не всі народи Східної Європи — не тільки Північного Кавказу і Криму, степу і слов'янського лісостепу, але і всього Поволжя — аж до фінської весі в Білозер`ї. До 60-х років Х ст. реальність була вже далека від цієї картини могутності. Вже до початку Х в. у Волзькій Болгарії поширився іслам, а в Аланії — християнство: правителі цих колись васальних земель Хозарії обрали власну релігію і шлях до незалежності. Самій Хазарії загрожували нові орди кочівників зі сходу: союзних хазарам угорців в Причорномор'ї тіснили печеніги (так наприкінці 9 в. угорці опинилися в Центральній Європі — нинішній Угорщині), із Заволзьких степів насувалися огузи.
Але найнебезпечнішим суперником Хозарії в Східній Європі стала Русь. Цар Йосип писав у своєму листі: якби хозари не зупинили русів на їхніх кордонах, ті завоювали б увесь світ. Русь дійсно прагнула потрапити через територію Хозарії до головних ринків середньовіччя — у Константинополь і Багдад. Наприкінці IX ст. Віщий Олег з його варягами і слов'янами, що прозвалися руссю, захопив Київ і привласнив собі хазарську данину. З 9 ст. руські князі претендували на хозарський титул — каган і на владу Хозарського каганату в Східній Європі.
Нарешті, князь Святослав у 965 р. рушив на останніх слов'янських данників хозар — вятичів, що сиділи вздовж ріки Ока. Він підкорив вятичів і вийшов з військом до Волзької Болгарії. Русь розграбувала болгарські міста і рушила вниз по Волзі. Хозарський каган був розбитий, а його град — Ітиль — захоплений. Далі Святослав рушив на Північний Кавказ, до аланів і черкесів, обклавши їх даниною. Очевидно, тоді Таматарха стала руським містом — Тмутараканью. На зворотному шляху князь взяв Саркел, що був перейменований у Білу Вежу. Ці хозарські землі опинилися під владою руських князів, і Володимир Святославич, як і його син Ярослав Мудрий, іменувалися титулом “каган”.
Залишки розгромлених хозар швидко розчинилися в тім бурхливому історичному просторі, яким залишалися степи і Північний Кавказ. Але ті початки державного, етнічного і конфесійного розвитку, що були закладені хозарами, збереглися донині в Східній Європі. Етнічна і конфесійна розмаїтість — співіснування різних народів, релігій і культур — залишається запорукою нормального розвитку цього регіону.
Зникнення хозар, про які вже в 12 столітті не згадується, викликало чимало романтичних і квазі-історичних концепцій про їхніх спадкоємців — караїмів Криму, гірських євреїв Кавказу. Серед них особливий інтерес викликає спроба англійського літератора Артура Кестлера побачити в хозарах, що втікли зі Східної Європи, предків європейських євреїв — ашкеназів. Ця безпідставна в історичному відношенні концепція будувалася на шляхетному намірі: довести, що антисемітизм позбавлений будь-яких історичних основ — адже хозари були не семітами, а тюрками.
