Зараз відповідний рух населення із села до міста спостерігається у багатьох країнах по всій планеті. За оцінками експертів, 2007 року земляни перетнуть вельми знаковий у своїй історії поріг. У 1900 році, на світанку попереднього століття, переважна більшість людей мешкали у сільській місцевості, тоді як лише трохи більше 10 відсотків були міськими жителями. З наступного року, за підрахунками ООН, вперше в історії людства більшість землян житимуть у містах, до того ж найінтенсивніше зростання очікується в меґаполісах, які вже мають понад 10 мільйонів населення.

Метеоричне зростання меґаполісів - сьогодні їх налічується близько 20 - принесло з собою величезні соціальні та екологічні проблеми. Міста займають всього 2 відсотки від загальної площі планети, однак поглинають три чверті усіх спожитих за рік ресурсів, викидаючи хмари парникових газів, мільярди тон твердих відходів та цілі ріки токсичних рідин. Їхні жителі лише підсилюють руйнівний щодо навколишнього середовища ефект своїм, часто хижим, споживацтвом. Наприклад, відносно невеликий Лондон потребує в 125 разів більшої території, аніж його власна, задля забезпечення необхідними енергетичними та іншими ресурсами. Якщо меґаполіси так званого третього світу розвиватимуться за тим же сценарієм, що й міста на Заході, їхній сукупний вплив на екосистему планети буде просто катастрофічним. Ще в 1970 роках аналітики заговорили про суперечність між ідеалом розвинутих урбанізованих модерних суспільств та ресурсними можливостями Землі, стверджуючи, що такий шлях розв'язання наявних суспільних проблем може в недалекому майбутньому стати неподоланною проблемою.

Вчені підрахували, якщо світові земельні ресурси справедливо розподілити між усіма жителями планети, то частка однієї людини не повинна перевищувати 1.8 гектара. Сьогодні цей показник у сільських місцевостях Китаю складає 1.6 га, в Шанхаї він становить вже 7 га, тоді як на середньостатистичного американця припадає 9.7 гектарів. Повернення населення в сільську місцевість також навряд чи зможе чомусь зарадити. Впровадження сучасних стандартів життя означає стирання різниці у споживанні ресурсів між сільськими та міськими жителями. Більше того, зважаючи на неминуче в такому випадку збільшення масштабів розселення, такі заходи вимагали б навіть більших витрат.

Якщо ми хочемо захистити те, що залишилося від природи, і водночас поліпшити умови життя відсталіших регіонів планети, єдиним шляхом видається новий підхід до організації міст. Великий розмір міста створює сприятливі умови для заощадження на виробництві енергії, утилізації відходів та громадському транспорті. Великі міста можуть також частково виробляти необхідні їхнім жителям продукти харчування. Тому міста - це не лише паразити на тілі планети, які висотують її сили. За раціональної розбудови, вони можуть стати ключем до болючої проблеми невпинного зростання світового населення і його евентуальнго виживання.

На щастя, уряди, планувальники, архітектори та інженери починають усвідомлювати цю проблему і працювати над проектами озеленення мегаполісів. Їхні підходи спираються на два основних принципи: повторне використання усього, що лише можна використати вдруге, і обмеження автотранспорту до мінімуму. Тому, поряд із спорудженням енергетично малозатратних будівель, велика увага приділяється розвитку громадського транспорту та переплануванню самих міст, аби інтегрувати місце проживання та праці більшості жителів в одному районі, на противагу попередній тенденції, де відокремлені житлові, комерційні та промислові зони були нормою.

Великі ідеї часом не просуваються далі проектувальної дошки, але багато міст вже мають показові еко-проекти. Наприклад, у новому будинку маґістрату Мельбурна в Австралії звисаючі сади та фонтани охолоджують повітря, вітряні турбіни і сонячні батареї виробляють до 85 відсотків електрики, а дощові водозабори на даху забезпечують 70 відсотків потреб у воді. У Берліні новий будинок парламенту Німеччини обмежив власні викиди окисленого вуглецю на 94 відсотки, використовуючи для опалення мастила виключно рослинного походження. У Сан Дієґо (Каліфорнія) сміттєвози заправляються метаном, видобутим зі сміття, яке вони привозять. В австрійській столиці були створені десятки стоянок з 1500 безкоштовними велосипедами, аби заохотити мешканців до цього виду пересування. Рейк'явік в Ісландії одним із перших почав запроваджувати громадський транспорт, що живиться енергією водню, а Шанхай субсидує з міського бюджету встановлення 100 000 сонячних батарей на дахах будинків. Це китайське місто, між іншим, збирається випробувати більшість із зазначених ідей на практиці, звівши перше еко-місто на голому місці.

На жаль, упродовж минулого століття більшість міст рухалася у неправильному напрямку. Проектанти планували міста так, немов такі ресурси, як земля, паливо та бетон, були невичерпними, а сміття й відходи можна було спокійно відвезти на безпечну відстань. Що гірше - зазвичай міста задумувались та розвивались навколо машин, а не людей. Беззаперечне лідерство в цьому плані належало Сполученим Штатам, де архітектор Френк Ллойд Райт задав загальну схему сучасного міста у своїй праці "Broadacre City", змалювавши ідилічні передмістя, поєднані між собою нескінченним мереживом шосе. Ця модель стала глобальним взірцем, відтворюючись по всій планеті, від Мільтон Кейнс у Сполученому Королівстві до Бразилії, нової модерністської столиці майже однойменної країни, збудованої посеред її центральної савани наприкінці 1950-х років.

Це покоління будівничих поклонялося автомобільному богу та ідеалізувало мобільність і свободу. Вони вважали маленькі закриті спільноти явним анахронізмом і передбачали, що в майбутньому в людей не залишиться сентиментів до проживання в місцях, де кожен кожного знає і сусіди пішки ходять один до одного в гості. Цю ідею добре відображають слова відомого американського архітектора Кристофера Александра: "Якщо твої друзі живуть за сотню кілометрів, локальні спільноти не лише втрачають сенс, але й стають задушливими, військовими таборами, збудованими так, аби продукувати дисципліну та послух".

Якщо керуватися такими міркуваннями, міста врешті-решт виявляються позбавленими достатньої гнучкості, щоб відповідати на змінні запити і бажання своїх мешканців. Вони просто не спрацьовують. В результаті проектувальної філософії Александра велика кількість міст, особливо у Сполучених Штатах, перетворилась на зони соціальних та екологічних катастроф, мешканці яких змушені покладатися на шкідливі для навколишнього середовища авто, аби підтримувати ілюзію свободи. Зрештою, міста ніколи не розвивалися так, як це бачилось їхніх планувальникам. Саме тому більшість великих проектів виявилися провальними. Зараз архітектори та проектанти переважно погоджуються, що чи не єдиний спосіб поліпшити соціальні та екологічні умови меґаполісів полягає в тому, щоб обмежити використання автотранспорту до мінімуму. Вони стверджують, що автомобілі з нульовим забрудненням - це тільки частина відповіді. Автомобілям все одно потрібні масивні мережі вулиць, шосе та парковок для того, щоб обслуговувати переповнені центри та віддалені околиці, а це тисячі тонн бетону й асфальту.

Якщо міста хочуть мати майбутнє хоч на дещицю світліше, аніж їхнє перенаселене та забруднене смоком теперішнє, необхідно повністю змінити підходи до їхнього будівництва та розвитку, аби взяти під контроль нероздільне до недавнього часу панування автомобілів. Для цього, стверджують деякі експерти, потрібно будувати міста з численними центрами, де люди жили б у високих багатоквартирних будинках поблизу місць своєї праці, навчання, покупок та розваг, а також недалеко від основних ліній громадського транспорту, таких як метро. Однак це не влаштовує інших, адже життя в таких районах може виглядати привабливим виключно на проектувальній дошці або моніторі комп'ютера, і вже точно не вписується у візію життя в гармонії з природою. Київські спальні райони можуть бути чудовим прикладом таких хороших проектів, які виявилися жахливими на практиці.

Отже, чи існує неминуча суперечність між еко-ефективністю та затишним, приємним життям? Сучасний досвід свідчить, що радше так, і для цього є свої об'єктивні причини. Економічний бум у багатьох раніше відсталіших регіонах планети і карколомне зростання кількості населення вказують на те, що з часом ресурсів залишатиметься все менше, а їх частка для однієї людини невідворотно скорочуватиметься. Аби вирішити цю дилему, недостатньо просто ефективніше розподіляти. Необхідно освоювати нові, а то й революційно нові види енергії та інших ресурсів. Однак це не означає, що сучасні нововведення і пошуки золотої середини виявляться у майбутньому цілком марними. Адже здавна відомо: хто стукає, тому відчиняють. Хто шукає, той завжди щось знайде.

Джерело: http://cm.fashionweek.com.ua